Індивідуально реалізовані житлові перебудови у відповідь житловій кризі
To read this article in English follow this link.
У світі глобальна криза житла. Наявні соціальні інституції та загальноприйняті доктрини не розв'язують проблеми всебічної нестачі доступного та комфортного житла, не гарантують житлової стабільності населенню. Внаслідок, люди змушені вирішувати свої негаразди самі та імпровізувати з дійсними житловими умовами. В той час як архітектори та урбаністи по всьому світі захоплюються громадськими низовими ініціативами в публічному просторі, приватні індивідуально реалізовані архітектурні видозміни та перебудови, особливо у багатоквартирних будинках, ними в більшості ігноруються або засуджуються. Тож, чому ми захоплюємося державними ініціативами з вирішення нестачі житла, проте нехтуємо індивідуальними намаганнями покращити житлові умови?
Ґрунтовної методологічної літератури про індивідуально реалізовані зміни у житловій архітектурі майже не існує, за рідкісним виключенням книги Грема Тіппла двадцятирічної давнини Extending Themselves: User-Initiated Transformations of Government-Built Housing in Developing Countries. Натомість, автори академічної літератури та учасники політичного дискурсу розхвалюють колективні низові ініціативи в великому масштабі міста, титулуючи їх «саморобним урбанізмом», «партизанським містобудуванням», та концепцією «плейсмейкінг»—переосмисленням та активацією громадського простору. А архітектурні приватні мікро-переосмислення масштабом в одну оселю зрідка отримують увагу, на яку заслуговують.
Доконаний факт, що індивідуально реалізовані перебудови житлового простору надзвичайно популярні серед містян усього світу, необхідні в контексті обмеженої можливості покращення житлових умов внаслідок нерозвиненого ринку нерухомості, чи то через сегрегацію або недосконалость соціальних житлових програм, та корисні в умовах відсутності гарантій стабільного і комфортного житла у майбутньому.
Звісно, індивідуально реалізовані житлові пере- та добудови, особливо у багатоквартирних будинках, можуть порушувати будівельні норми та подекуди наражати на небезпеку конструктивну цілісність всієї будівлі. Одначе у масштабі окремої родини, вони збільшують метраж житла, можуть підвищувати його комфортність та енергоефективність, і таким чином впливають на якість життя його мешканців. Причина відсутності наукового інтересу до таких перебудов, на мою думку, полягає в масштабі дослідження: масштаб перенесеної перегородки або заскленого балкона замалий для традиційних архітектурних досліджень. А на рівні міських досліджень такі маломасштабні зміни взагалі залишаються непоміченими.
Рисунок 1. Квартирний ремонт у Києві, Україна, 2019. Фото Катерини Малої.
В цьому есе я привертаю увагу до того, яким чином маломасштабні житлові перебудови в пострадянському житлі покращували умови життя мешканців за відсутності іпотечного кредитування та сталого ринку житла й неможливості покращення житлових умов шляхом покупки або зміни квартири. Такі перепланування існували повсюди в постсоціалістичних містах, що тільки підкреслює глобальність проблеми з житлом та методів, якими містяни розв'язували цю проблему.
Радянський Союз почався із дефіциту міського житла, зрештою, ним і закінчився. В марних спробах остаточно вирішити «житлове питання» радянська влада спочатку конфіскувала усе житло у державну власність, скасувала право приватного володіння нерухомістю, і ввела політику ущільнення: не більше дев’ять квадратних метрів наявної житлової площі на дорослу людину. В комунальних квартирах нежитлові приміщення—кухні, ванні, туалети та коридори—ділилися між непов’язаними сім’ями та індивідами. Певною мірою це дало дах над головою міському населенню, що повсякчас збільшувалося у двадцятому столітті. Проте «ущільнення» важко назвати успішною житловою політикою: окрім того, що житло було жорстоко конфісковане у попередніх законних власників, «ущільнення» ще й зробило екстремальні житлові умови нормою радянського життя.
“Коли ми уважно розглянемо методи й підходи, які містяни індивідуально використовують для розв’язання власних проблем із житлом, ми відкриємо нові архітектурні перспективи на нестачу доступного житла.”
До самого розпаду СРСР, навіть у 1980-ті роки, радянське міське населення все ще не було адекватно забезпечене житлом. Багато сімей жили в бараках і комунальних квартирах, в той час, як інших вже заселили в нові, але заздалегідь перенаселенні квартири в масових новобудовах, оскільки в СРСР діяло негласне правило, що мешканців завжди мало бути принаймні на одного більше, ніж кімнат.[4]
Після розпаду СРСР у 1991 році державний механізм масового будівництва і розподілу житла фактично перестав існувати. Містяни отримали право купувати або орендувати житло, проте більшість не могла собі цього дозволити через економічну кризу. Натомість вони масово скористалися єдиною доступною можливістю покращити житлові умови—зробити у квартирі ремонт та «перепланування» (Рис. 1).
Рисунок 2. (а) До перепланування, (б,в) два різних сценарії перепланування у двокімнатній квартирі серії I-510 (будувалася з 1957 по 1969 рік). Ілюстрація Катерини Малої.
Двокімнатні квартири складали найбільший сегмент пострадянського житлового фонду (за даними по Російській Федерації: близько 41%).[5] Через те що мешканців мало бути більше ніж кімнат, до 1991-го року сім'я з трьох людей—двоє батьків і дитина—могла розраховувати щонайбільше на двокімнатну квартиру. Кімната, яку використовували для сну вночі, вдень ставала вітальнею, кабінетом, дитячою кімнатою, а інколи навіть їдальнею (Рис. 2a).
В період між пізніми 1980-ми та 2000-ми роками пострадянські міста охопила хвиля квартирних ремонтів. Для містян свіжий ремонт став символом нового економічного комфорту. Окрім звичайного ремонту, багато мешканців реалізували у своїх квартирах так звані «перепланування»: знесення, перенесення, або побудову нових перегородок, а інколи навіть модифікацію опорних стін. Наприклад, у двокімнатних панельних квартирах ранніх серій, де одна з двох кімнат часто була прохідною, великі сім’ї часто будували нову перегородку, щоб відділити прохідну кімнату від решти квартири коридором. Таким чином, різні покоління або навіть дві сім’ї—сім’я батьків та нова сім’я їхньої дорослої дитини—могли займати окремі кімнати та не плутатися одне в одного під ногами. Такі кімнати часто ставали приватними спальнями, а соціальні функції житла або ділилися між кімнатами порівну, або переміщалися на кухню. Для пересічного пострадянського дорослого, який ніколи до цього не мав чи не мала приватної спальні, це був абсолютно новий рівень контролю за власним простором і часом (Рис. 2б).
Маленькі сім’ї навпаки могли обрати знести перегородку між прохідною кімнатою та кухнею, щоб збільшити кухню, площа якої у ранніх серіях хрущовських квартирних будинків в середньому становила 5,8 квадратних метрів. Це створювало відкритий простір кухні та їдальні як для щоденного споживання їжі, так і для святкових зборів (Рис. 2в).
Рисунок 3. Заскленні балкони в Івано-Франківську, Україна, 2019.
Рисунок 4. Заскленні балкони в Києві, Україна 2019. Фото Катерини Малої.
Індивідуальні перебудови видимі в публічному просторі—заскленні балкони та лоджії та особливо добудови до квартирних будинків—викликають найбільше критики (Рис. 3, 4 та 5).[5] Такі балконні добудови та перебудови—глобальна практика від Чандігарху до Тбілісі та Каїру, і зазвичай міські адміністрації бачать у них естетичну та юридичну проблему.[6] Але попри те, що вони порушують будівельні норми та псують візуальну єдність фасаду будівлі, заскленні балкони надають додатковий простір для зберігання речей, покращують температурну та шумоізоляцію квартири, та навіть додають житлового простору до початкової площі.
Рисунок 5. Заскленні балкони в Києві, Україна 2019. Фото Катерини Малої.
Індивідуальні житлові перебудови, особливо зроблені без відповідних дозволів і експертизи не панацея від сучасної нестачі житла в містах. Проте, за поглиблення кризи житла, такі індивідуальні житлові перебудови багатоквартирного житла та приватних будинків заслуговують на наукову, професійну архітектурну та громадську увагу. Коли ми уважно розглянемо методи й підходи, які містяни індивідуально використовують для розв’язання власних проблем із житлом, ми відкриємо нові архітектурні перспективи на нестачу доступного житла. Сучасним архітекторам, містобудівникам й історикам є над чим задуматися у цих практиках житлової самопомочі.
НОТАТКИ
1. Наприклад, дослідження низових ініціатив в громадському просторі Джеффрі Ха і Майкла Ріоса, і нові широкомасштабні публікації як то Gordon C.C. Douglas, The Help Yourself City: Legitimacy and Inequality in DIY Urbanism (New York: Oxford University Press, 2018) і Mahyar Arefi and Conrad Kickert, ed., Palgrave Handbook of Bottom-Up Urbanism (Cham, Switzerland: Palgrave Macmillan, 2019).
2. Дивитися дослідницький звіт Енн Шлейтер, Multi-habitation: Urban Housing and Everyday Life in Chitungwiza, Zimbabwe (Uppsala: Nordic Africa Institute, 2003); та історію культуру змін в житлі Jie Li, Shanghai Homes: Palimpsests of Private Life (New York: Columbia University Press, 2014).
3. Джейн Завіска стверджує, що в перші пострадянські десятиріччя приватна власність в містах існувала попри відсутність регульованих ринків нерухомості. Jane Zavisca, “Property Without Markets: Housing Policy and Politics in Post-Soviet Russia,” 1992–2007, Comparative European Politics 6, n. 3 (Sept. 2008), 365-386.
4. Jane R. Zavisca, Housing the New Russia (Ithaca, N.Y.: Cornell University Press, 2012), 47-48.
5. Stefan Bouzarovski, Joseph Salukvadze, and Michael Gentile, “A Socially Resilient Urban Transition? The Contested Landscapes of Apartment Building Extensions in Two Post-communist Cities,” Urban Studies 48, n. 13 (Oct. 2011), 2701.
6. В Східно та Центрально-Європейському контексті такими виключеннями є роботи Стівена Бузаровські та Олександра Бурлаки. Stefan Bouzarovski, Retrofitting the City: Residential Flexibility, Resilience and the Built Environment (London; New York: I.B. Tauris, 2016); Олександр Бурлака, Balcony Chic (Київ: Основи, 2019).
